Кажуть, коли орел доживає до сорока років, він опиняється перед вибором, який здатен змінити все його життя.
Його кігті стають занадто довгими, щоб ловити здобич.
Дзьоб — надто зігнутим, щоб розривати їжу.
Пір’я на крилах і грудях виростає важким, заважаючи піднятися в небо.
І тоді орел стоїть перед двома шляхами: повільно згаснути… або пройти через болісне переродження.
Він злітає до самого вершечка гори, у своє гніздо, далеко від світу.
Там б’є свій дзьоб об камінь, доки старий не трісне і не відпаде.
Чекає, поки виросте новий — і вже ним висмикує свої старі, слабкі кігті.
Коли ж з’являються нові, міцніші, він власноруч вириває важке, зношене пір’я, яке більше не здатне підняти його в небо