Валерий Неверов

Последний визит: 25 янв

Фильтр

Заметки Увлечения

Валерий Неверов

6 янв

Лісовий будинок
У темнім лісі, де тиша жива,
Стоїть білий дім, мов казка стара.
Сніг сріблом сяє, дерева мовчать,
А вікна теплом починають палать.
Іскриться димар — зорі летять,
Наче таємниці в ніч поспішають.
Там магія дише, там диво живе,
Ліс серце відкриє лиш тому, хто іде.

Валерий Неверов

6 янв

Зоряні косарі
У ніч, де пшениця шумить, мов море,
І небо — чорнило зі злотом зірок,
Косарі виходять у тиші покори,
Де час притихає, знімає вінок.
Вишиванки світяться теплим узором,
Коса, мов півмісяць, веде свій політ,
І кожен замах — це подих простору,
Де предківні тіні тримають зеніт.
Вже частину поля ніч ніжно вкосила,
Снопи — мов мовчазні, златі вартові,
В них сонце дрімає, земля їх носила
Крізь дощ і молитви, крізь дні грозові.
А поруч — кіт у вишивці повній,
Лапу вилизавши, дивиться вглиб,
Немов він знає: у миті бездонній
Зірки теж спускаються в стиглий хліб.
І сміється ніч — казково, нестримно,
Без місяця, та з тисяч світлих очей,
Бо знає вона: доки жито незгибне —
Живі зоряні косарі.

Валерий Неверов

6 янв

❄️ Чому після Водохреща тиждень не прали білизну?
(і тут знову винні… чорти)
Етнограф Олекса Воропай у книжці «Звичаї нашого народу» записав один надзвичайно колоритний народний сюжет.
👉 Коли на Водохреще священик занурює хрест у річку, вся нечиста сила, що сиділа у воді, вискакує на берег.
Стоять чорти, мерзнуть, лаються — бо вода вже освячена, назад не можна.
Але!
Є в них одна надія… 😈
🧺 Як тільки якась жінка приходить до річки прати брудну білизну, занурює її у воду — освячення «ламається», і нечисть миттю пірнає назад у річку, рятуючись від холоду.
Саме тому в багатьох селах існувала строга заборона:
🚫 не прати білизну цілий тиждень після Водохреща —
«щоб більше нечисті вимерзло».
Це

Валерий Неверов

6 янв

Вірш про кохання ❤️
Вірш написаний моїй дружині😘
Зорі схилились, мов свідки древні,
Над тишею ночі, над подихом снів.
Кохання — не слово, не клятва щоденна,
Воно — як світло між вічних світів.
Воно народжується там, де мовчання
Глибше за крик і сильніше за страх,
Де серце торкається серця без зізнання,
І душі пізнають одна одну в зірках.
Любов — це не полум’я, що швидко згорає,
А жар, що тліє крізь бурі й роки.
Вона не тримає — вона відпускає,
Та все ж повертає з далеких доріг.
Коли ти дивишся в небо нічне,
І зорі тремтять у зіницях твоїх —
То, може, кохання дивиться теж на тебе,
Пам’ятаючи кожен прожитий подих.
Бо справжня любов — як зоря незгасима:
Її світло йде довго, та вічно живе.
Наві

У чорнім небі — вихор злотних зір,
Вони кружляють, наче давня пісня.
Стоїть мазанка — теплий оберіг,
Біля землі й між небом — рівновісно.
Солом’яний дах у сріблі снігів,
Золото світла крізь віконні шиби.
Це дім, що пам’ять предків зберіг
І шепче казку тим, хто в серці живе.
Вона вийшла тихо — донька зими,
В одежі роду, в теплій вишиванці.
В очах — дитинство, мрії й світи,
Де диво ходить поруч, без дистанції.
Поруч кіт — мов охоронець снів,
Він теж дивиться вгору, без страху.
Бо на даху — не просто олень стоїть,
А світлий дух у срібному панцирі знаків.
Його роги — як зоряні шляхи,
Він сяє місяцем, казкою, вірою.
Це вартовий між темряв і тиші,
Між людським теплом і небесною силою.
Місяць срібн