Найважче, коли втрачаєш маму, — це не похорон.
Не мить, коли зачиняється кришка труни, і не останнє «прощавай», сказане крізь сльози.
Найважче — це безкінечність, яка починається потім.
Це ранок, коли ти прокидаєшся і знову усвідомлюєш: її більше немає.
Це порив набрати її номер, щоб почути голос… і тиша у відповідь.
Це порожній стілець за столом, який ранить сильніше за будь-які слова.
Це її сміх, що живе лише в пам’яті, й гірка правда: в цьому світі ти вже ніколи не почуєш його по-справжньому.
Біль не зникає. Він просто навчається жити всередині тебе.
Він приходить у дні народження, затемнює свята, сідає поруч у тихі ночі, коли особливо бракує її тепла, мудрості й безумовної любові.
І пр