Сьогодні я прослухала телефонну розмову між рашистом і його дружиною, слухала, як вона просила взяти їй костюм, ноутбук для доньки, і абсолютно все, що можна. Я уявляла, як те чмо риється в моїх речах, як бере заплямованими кров’ю руками мої біло-блакитні кросівки, шукаючи розмір, який підійде його горе-жінці, як знаходить мою фототехніку і радіє, що її можна продати вигідно, як гребе парфуми, щоб порадувати свою недолугу половинку. Спочатку мене нудило, і не від того, що мені шкода речей, ні, просто бридко, наче з’їв тухлоі їжі або лиш на неї глянув… А потім у своїх фантазіях я пішла далі, набагато далі… Я уявила, як чийсь уже вкрадений на той момент розмови ноутбук лежить поруч із трупом,