Коли я стану бабцею, кривенькою старою...

я буду човгать капцями весняною порою. Під білою хустиною ховати сивину, і в скляночці триматиму я щелепу вставну... Коли я стану бабцею і матиму сто років, носити буду палицю, і рахувати кроки... Чекатиму на правнуків, варитиму обід, а поруч, щось бурчатиме найкращий в світі дід. І пізнім тихим вечором, як всі поснуть давно, я з дідом забиватиму козла у доміно.... І перед сном змиватиму тональний із татушки, і голосно хропітиму старенькому на вушко... Колись я стану бабцею, весняною порою, з хустиною і капцями, кумедною старою. Стрічати буду сонечко, всміхатися світанку, і проводжати втомлено літа свої на ґанку. Колись я стану бабцею і матиму сто років... Та зараз на підборах я і не рахую кроків, а за вікном бабусенька мені сумує вслід, й на небі посміхається, найкращий в світі дід.... (Ольга Шевченко)