Хлопець після полону розповідає мамі:
- Ми до останнього не вірили в обмін. Бо вони нас так дурять, так знущаються... Возили і на розстріли, і на обміни... А потім вертають і сміються з нас. І коли зайшов військовий в бусік і сказав - Ви вдома, хлопці, Слава Україні! - я просто почав дихати, а то сидів і не дихав, мам, правда. І коли бачили людей вздовж дороги, що нас зустрічали, з прапорами, з квітами, з плакатами, то як в кіно було, як не з нами. І потім, як доїхали вже, перша цигарка, обійми, телефон дали, я твій номер забув, мам, уявляєш, ти ж не сердишся, бо хіба ж можна забути твій телефон, я його всі два роки подумки повторював. Ну як в дитинстві ти мене вчила - мене звати...., я живу