Провів дружину літній чоловік
В останню путь за сиві видноколи.
На самоті без неї ще не звик
Та мабуть і не звикнеться ніколи,
Що вранці не подасть вона на стіл
Смачний і запашний на двох сніданок,
І приховає, що немає сил,
Аби йому не зіпсувати ранок.
Дорослі діти світом розбрелись,
Спілкуються все більш по телефону.
Такої ж миті щастя, як колись,
Без неї він не знатиме до скону.
Лише тепер картає він себе,
На схилах літ соромився сказати,
Що її очі – небо голубе,
Продовжує, як в юності, кохати.
Коли лягали зморшки на чоло,
Вся їх любов належала онукам,
На себе завжди часу не було,
З’явився час, коли прийшла розлука