Мій закрижанілий Київ - у темряві , страшна ніч…
Коли працює все, що може вбивати,
а ми молимося про вижити.
Я читала всі повідомлення про пуски ,
лежачи поруч із сином,
в умовних двох стінах.
Так роблять багато мам цього міста:
один коридор, один матрац, дитина, молитва ..
І хоч як страшно, кажеш спокійним голосом:
«Спи. Треба трошки поспати».
Бо діти мають спати,
навіть коли місто не спить.
Навіть коли ти сама думаєш - куди переміститися, якщо стане ще гірше .
Куди гірше - сама не знаєш ..
П’ять годин неба, з якого сипалося вниз металом.
П’ять годин безперервного бомбардування, нервів, очікування й молитви.
Звечора - Орєшнік по Львову й потенційно ще по Києву.
А потім - все.
Знову